«Без верби і калини нема України», - говоре народне прислів’я. А ще нема, мабуть, такого міста чи села, яке б не мало своєї яскравої легенди або захоплюючого повір’я.
Моє село Мала Смілянка! Тут кожен камінчик пахне річкою, кожен яр, сповнений тонким ефіром квіткових росяних пахощів, а кожен куточок села – це жива історія. Немає нічого прекраснішого ніж рідна природа, милозвучнішого за рідне слово і цікавішого легенд свого краю. Всі вони неначе запрошують мене дізнатись про свою неповторну і приховану в століттях історію, кличуть знайти покриту віковим пилом істину.
Легендою оповита назва мого села Мала Смілянка. І часто буває важко з’ясувати, де закінчується вигадка, а починається правда. В цій легенді розповідається, що колись давно (кілька століть тому) до могили над Тясмином підійшла стара жінка. За руку вона тримала маленьку дівчинку. Вони обоє стали на коліна і, гірко плачучи, молилися за ту, хто спочивав тут вічним сном. Стара жінка – то була няня, яка привела до могили дочку Сміли(відважної дівчини, що врятувала своє містечко від татар. Сама героїня загинула, а містечко згодом назвали на її честь Смілою).
Про доньку Сміли дізнався Богдан Хмельницький і подарував маленькій доньці сміливої жінки хуторець за 6 верств від міста Сміли. Так хутір на честь малої донечки відважної жінки було названо Малою Смілянкою. Ця назва збереглася до наших днів.
Я йду по вулиці Першотравневій, що знаходиться в мальовничій частині села, яку в народі називають «Гавань». Мені завжди було дивно і цікаво: чому саме «Гавань». Адже через наше село судноплавні річки не протікають. Але легенда ось що розповідає: «Більш як двісті років тому омивали Малу Смілянку води повноводної і широкої ріки. Несла свої води річка до Дніпра могутнього. Ходили по ній великі човни і вітрильники. Приїжджали купці зі своїми товарами з усіх кінців. Недалеко від колишнього гранкар’єру зупинялися купці, приставали до берега. З усіх навколишніх сіл та хуторів з’їжджалися два рази в рік сюди селяни, щоб придбати необхідний товар, виміняти його на добірну пшеницю, рибу, янтарний мед і віск». Давно обміліла і висохла річка, давно жодного човна не зустрінеш на ній, а назва кутка «Гавань» збереглася до цих пір.
А інший не менш живописний куточок в селі має свою загадкову поетичну назву «Софіївка». Історія походження цієї назви по-своєму чарівна і цікава майже детективна.
«Було в нашому селі надзвичайно гарне місце. З усіх сторін його омивала широка і глибока ріка. Лише з однієї сторони воно було з’єднане із землею. Біля річки росли високі старі верби, що купали свої віти в прозорій воді. Береги були вкриті густою розкішною зеленню. Цвів горицвіт і сон-трава, ромашки і дзвоники, волошки і чебрець. Тільки човном можна було переплисти на цей півострів.
Недалеко від села була і є невеличка станція «Софіївка». Жили тут сміливі й злодійкуваті конокради. Довго терпів це граф Бобринський, а потім із військом прибув на станцію і всіх чоловіків переселили на півострів. Переселенці побудували землянки, посадили садки, створили сім’ї. Після закінчення строку заслання ніхто вже не захотів повертатись на станцію. Так і залишились жити тут переселенці. Побудувалися, звели місток, забули про конокрадство. Став цей куток частиною села». І назвали його «Софіївкою» тому, що першими жителями були люди зі станції.
Є в Малій Смілянці і свої магічні, чудодійні місця: джерела і криниця, що славиться своєю чистою, холодною, цілющою водою. Односельці дуже шанують цю криничку, доглядають та розповідають про неї своїм гостям цей давній місцевий переказ.
«Було це дуже давно. Жив у сусідньому селі пан. І була у нього хвора донька – єдина панська дитина. До яких тільки лікарів не звертався пан – ніщо не допомагало. Вельможа був хорошою людиною: завжди допомагав біднякам, жебракам, ніколи нікого не образив, не скривдив. А його єдина донька помирала від невідомої хвороби.
Наближався Великдень. Ліг пан спати і сниться йому сон, що є в селі Мала Смілянка криничка чарівна. Бере з неї початок річка Дігтярка – притока Гнилого Ташлика. Якщо в світлий день Христового Воскресіння напоїти до схід сонця хвору дитину водою з кринички, то вона відразу ж одужає. Пан звелів запрягти коней і поїхав сам до чудодійного джерела, набрав води і привіз додому. Рано-вранці до схід сонця на Великдень напоїли хвору дитину водицею святою. І сталося диво. Зарожевіли щічки у дитини, заблищали оченята. Міцно стала на ноги дівчинка і вперше за своє життя підбігла до татка».
Пройшли століття… Люди не забувають цю криничку. Зробили цямрини, поставили хрест. Є там і кухлик, з якого в будь-який час можна напитися смачної джерельної водиці. Криничка охайна, доглянута дбайливими руками жителів. А в свята йдуть до криниці люди з навколишніх сіл. Всіх частує водою ця чудодійна криничка.
Перлини народної творчості – давні легенди – їхня історія сягає глибини віків, вона дивовижна і цікава. В цих легендах, ніби «метелик у краплі бурштину» застиг світ таким, яким його бачили наші прадіди двісті-триста років тому. І нам треба тільки без поспіху, дуже уважно перегортати сторінку за сторінкою, щоб отримати можливість «переміститися» в минуле і «побачити» своє село на зорі його заснування.
